Чи правда, що використання пульсів метилпреднізолону може призвести до тривалої ремісії у пацієнтів із системним червоним вовчаком (особливо у людей з помірною та важкою активністю захворювання без люпус-нефриту)?

Дійсно, 15 травня 2024 року в Arthritis Care & Research була оприлюднена інформація що це підтверджує, хоча й роль метилпреднізолону ще недостатньо вивчена для клінічних випадків активного системного червоного вовчака за межами вовчакового нефриту.

Цілі та фокус-група

Група дослідників провела обсерваційне дослідження, яке проаналізувало стандартні клінічні дані, отримані від когорти Lupus Cruces-Bordeaux. 

Метою було вивчити вплив метилпреднізолону на досягнення тривалої ремісії протягом першого року після встановлення діагнозу, виходячи зі ступеня активності недугу на момент появи.

Фокус-група включала 233 людини (з яких 84% були жінками, 91% були білими, а середній вік на момент встановлення діагнозу становив 40 років).

Усі учасники отримали діагноз системного червоного вовчака у період з 2000 по 2017 рік та мали принаймні 5 років спостереження. 

Першою ціллю дослідження було досягнення стійкої ремісії, що означає відсутність симптомів захворювання протягом усіх п’яти щорічних обстежень, згідно з критеріями міжнародної групи експертів «Визначення ремісії при СЧВ». 

Додатково досліджували вплив метилпреднізолону на необхідну дозу пероральних глюкокортикоїдів у перший рік після постановки діагнозу та ефективність інших лікувальних методик для досягнення ремісії.

Результати дослідження

Загалом, тривалої ремісії було досягнуто у 57% пацієнтів із системним червоним вовчаком. 

Але, показники успішності суттєво відрізнялися залежно від ступенів тяжкості захворювання:

• 70% серед легких випадків;
• 48% серед випадків середньої тяжкості;
• 27% серед тяжких випадків. 

Загалом, застосування метилпреднізолону асоціювалося з вищою ймовірністю досягнення тривалої ремісії (скоригований за коефіцієнтом шансів [OR], 2,5; 95% ДІ, 1,04-6,23; P = 0,042), особливо серед пацієнтів із помірною активністю захворювання (відкоригований за OR, 5,28; 95% ДІ, 1,27-21,97; P = 0,022).

З погляду дозування глюкокортикоїдів, використання метилпреднізолону було пов’язане зі зниженням середньої добової дози преднізолону протягом першого року після встановлення діагнозу для:

•  помірної активності хвороби (середнє 6,6 мг/добу проти 10,2 мг/добу без МП; P = 0,017);
•  важкої активності хвороби (середнє 14 мг/день проти 28 мг/день без МП; P = 0,015)пацієнти з легкою активністю захворювання.

Але, пацієнти з легкою формою недугу отримували вищі дози (середнє 6,8 мг/день проти 4,1 мг/день без МП; P = 0,03).

Максимальні дози преднізону були обернено пропорційні досягненню тривалої ремісії (скоригований OR, 0,96; 95% ДІ, 0,94-0,98; P = 0,001), особливо серед груп із помірною та середньо-важкою активністю захворювання. 

Цікаво що загальний період часу, протягом якого пацієнт застосовував гідроксихлорохін, була прогностичною ознакою тривалої ремісії в усіх досліджуваних групах, за винятком пацієнтів із тяжкою активністю захворювання. 

Висновки

Це дослідження підтверджує позитивну думку, щодо використання метилпреднізолону для індукції тривалої ремісії (особливо у пацієнтів із помірною та важкою активністю), а також підтверджує позитивний вплив тривалого використання гідроксихлорохіну для досягнення тривалої ремісії.