Спондилоартрити — це завжди виклик для клінічного мислення лікаря, адже попри високочутливі методи візуалізації, валідовані критерії та сучасну таргетну терапію, реальна практика часто залишається зоною невизначеності.
Лікар щодня балансує між двома крайнощами: побачити хворобу там, де її ще немає, або запізнитися з діагнозом і лікуванням, коли запальний процес уже прогресує. Саме цей тонкий баланс потребує глибшого аналізу й обговорення.
Щоб краще зрозуміти, з якими труднощами стикаються фахівці, ми провели опитування у фейсбук-спільноті «Ревматологія для професіоналів», поставивши запитання: яка типова помилка у веденні пацієнтів зі спондилоартритом найчастіше трапляється у практиці?
Результати виявилися водночас показовими й тривожними: навіть за наявності сучасних алгоритмів діагностики та лікування, клінічні рішення нерідко залежать від інтерпретації симптомів, досвіду та рівня настороженості щодо запалення.
До уваги респондентів були запропоновані такі варіанти:
Результати виявилися показовими: 84% колег назвали найчастішою помилкою саме некоректну інтерпретацію МРТ — тобто гіпердіагностику. Ще 15% вказали на пізній перехід до біологічної терапії. Інші варіанти практично не отримали підтримки. Інші варіанти відповідей практично не отримали підтримки.
Що це означає для клінічної практики?
Сучасна діагностика спондилоартритів спирається на поєднання клініки, лабораторних маркерів і візуалізації. Але навіть у добу високоточної МРТ важливо пам’ятати: зображення — це ще не діагноз. Класифікаційні критерії ASAS чітко наголошують: МРТ не може існувати поза клінічним контекстом.
Кістковий набряк у ділянці крижово-клубових зчленувань не дорівнює аксіальному спондилоартриту. Подібні зміни можуть виникати при механічному перевантаженні, у спортсменів, у післяпологовому періоді або на тлі дегенеративних процесів. Без характерного запального болю, дебюту до 45 років і супутніх ознак (HLA-B27, ентезит, увеїт, псоріаз, запальні захворювання кишки) МРТ-знахідки не повинні автоматично трансформуватися у діагноз.
Гіпердіагностика — це не лише теоретична помилка. Це реальні наслідки: необґрунтована імуносупресивна терапія, тривожність пацієнта, додаткове фінансове навантаження на систему охорони здоров’я.
Втім, існує й інша крайність — запізніла інтенсифікація лікування. Пізній перехід на біологічну терапію при активному захворюванні означає втрату часу. А рекомендації EULAR нагадують про принцип treat-to-target: якщо ремісія або низька активність не досягнуті, терапія має бути своєчасно переглянута.
Хронічне запалення — це не лише біль. Це структурне прогресування, анкілозування, втрата функціональної спроможності, вплив на якість життя та працездатність. Зволікання з ескалацією лікування — це ризик втратити «вікно можливостей». І, на жаль, саме в цій точці часто віддзеркалюється наша клінічна реальність.
Практичний фокус для лікаря простий, але принциповий:
Мистецтво ведення пацієнта зі спондилоартритом — у здатності уникнути обох крайнощів: не «перелікувати» того, у кого немає активного запалення, і не недолікувати того, у кого воно триває. Саме в цьому й полягає зрілість сучасної ревматології.
Детальніше це питання ми обговоримо у ході фахової школи «Спондилоартрити в клінічній практиці: типові помилки та складні випадки» 12 березня о 15:00.
Реєструйтеся вже зараз https://rheumatology.institute/spondiloartriti-v-klinichnii-praktitsi-tipovi-pomilki-ta-skladni-vipadki
